Країни справжньої демократії давно визнали Українську Повстанську Армію воюючою стороною у Другій світовій війні. Утримується від такого висновку лише влада України, яка до Помаранчевої революції була по суті неукраїнською.

Нещодавно Президент України Віктор Ющенко розпорядився відновити роботу урядової комісії з вивчення діяльності ОУН—УПА, щоб визначитися, нарешті, з офіційною позицією.

Примирення — процес тривалий. У країнах вільного світу, без ідеологічної зашореності, каталізатор його прискорення — демократичний лад. А в Радянському союзі — зумисне пригальмовували.

Час гоїть найтяжчі рани. І призабуваються кривди та образи. Звісно, коли вибачаються за них. А схильні до правди заступаються за тих, кого оббріхують.

Влітку 1945-го енкаведистам так «припекло» у Карпатах, що кинули проти упівців регулярну військову частину. Зняли з потягу на «зачистку» і мого родака — Семена Малюту (1912 р. н.). Високий на зріст, він ішов крайнім у глибині старого лісу. Коли зупинився на требу, дещо відстав од ланцюжка бійців.

— Але ж ти гейби не схожий на енкаведиста, — спрямував скоростріл на його груди повстанець, який постав, наче з-під землі. — Карателі не ходять у штопаних гімнастерках і кирзових чоботях.

— Та я... такий же українець, як і ти. Хоча тут не знають, що таке голод од Сталіна.

Лісовик опустив стрілявку.

— Ану лишень перехрестися!

Фронтовик поклав на себе хрест і проказав «Отче наш».

— Ми з червоноармійцями не воюємо, — подав руку повстанець. — Наздоганяй своїх і вертайся додому.

Про цю зустріч родич оповів мені за обіднім столом. На початку 90-х, незадовго до своєї смерті. Пам’ятаю всі слова. Свої і його, з отим «гейби». Був він начебто у цивільному, але кашкет — із тризубом.

Отак порозумілися двоє, які воювали під різними гаслами. Іще тоді, коли тримали зброю. Порозумілися, бо родак мій був лихий на сталіністів.

Безумовно, можуть порозумітися ветерани війни з ветеранами-упівцями. Щоправда, не всі — заперечу сам собі. І не лише на сході України. І не лише фронтовики-комуністи, яких нацьковують однопартійці з парламенту. Серед головних чинників — «консервація» впливу на їхню свідомість середовища, в якому тривалий період перебували, читаючи газети ЦК комуністів. Зрештою, на цей розлад часто провокуємо ми самі, коли вдаємося до трафаретних звинувачень. Бачу це знову ж таки на прикладі іншого сусіда-односельця — Василя Цимбала (1915 р. н.), людини творчо обдарованої і шляхетної.

Іще підлітком, незадовго до голодомору 30-х років, він подався на заробітки до Одеси. 1939 року брав участь у поході Червоної армії в Західну Україну, а потім замерзав на болотах Фінляндії. 1941 р. він, зенітний кулеметник, збив ворожий літак. У складі полку, коли не стало боєприпасів, потрапив до полону, звідки пізньої осені повернувся до рідні на Вінниччині. Румунські жандарми, запідозривши його в саботажі з намолотом зерна, вкинули до тюрми у м. Балті. Звільнений 1944-го радянськими бійцями, ледве дістався свого села. На фронт не взяли — відправили на донбаські шахти. Згодом переїхав до Львова, де став знаним майстром декоративно-прикладного мистецтва.

Не мав Василь Цимбал од радянської влади ні особливих почестей, ні відзнак, бо не був комуністом. Але переконання — з минулої епохи, з образою на вседозволеність у нашій демократії. Чому? Він, колишній червоноармієць, ніколи не був окупантом, упевнений, що 1939-го йшов таки у визвольний похід.

Минуло кілька років з часу моєї дискусії зі старим майстром, поки я одного разу подумки погодився з ним, поставивши себе на його місце. Ну який же він окупант? Перебував у складі регулярної армії, не стріляв у співвітчизників. І західняки, прагнучи возз’єднання з подніпровською Україною, зустрічали червоноармійців у вишиванках, із хлібом-сіллю. Як визволителів від осоружної польської влади. Це енкаведистські загони, що йшли слідом, займалися репресіями, катували і депортували. Хіба не так?

Отож прошу вас, панове упівці, не називайте окупантами таких ветеранів війни. Це шкодить нашим добрим намірам.

Відомий російський дисидент Віктор Суворов, автор досліджень про Другу світову, твердить, що упівці воювали проти Гітлера і за свободу, а червоноармійці — проти Гітлера і за рабство. Чи не занадто категорично? Попри те, що тиранія Сталіна по війні не стала м’якішою, одначе доходила свого кінця. ҐУЛаґ поповнили фронтовики та повстанці, а це ще більше послабило більшовицьку імперію.

Можна погодитися з цим інакодумцем у тому, що повстанці боролися за волю України на два (а то й на чотири) фронти. Але вибачатися перед цими невизнаними вояками повинні не ветерани-фронтовики, а правителі Росії. Вибачатися в цілому за злочинну політику Радянського союзу, за геноцид українського народу.

Передбачаю гонорові заперечення з обох сторін, а також сумніви, чи можливе примирення. І відповім запитанням: «Невже ви воювали між собою?»

Нагадаю лише один факт. Партизани-ковпаківці здійснили свій рейд від Путивля до Карпат лише тому, що зуміли домовитися з вояками ОУН—УПА. І за це комісар Руднєв розплатився життям: його убила потай радистка-енкаведистка.

Звісно, для обох сторін були, так би мовити, і вимушуючі обставини. Але чи варто виставляти рахунки непорозумінь, а чи доводити, хто більше зробив для спільної перемоги над нацистами?

Примирення можливе і символічне, і на загальнодержавному рівні. Вояки-упівці завше порозуміються з ветеранами війни. Ясна річ, лишень не з відставниками-енкаведистами, яких слід віддати під суд.

Комуністи охоче виголошують промови і пишуть про фашистські концтабори, але замовчують факти злодіянь енкаведистів. Скажімо, сумнозвісні поховання у Биківнянському лісі вивчали з 1945 р. аж чотири державні комісії. За висновками перших трьох, тут — останки розстріляних нацистами. І лише за розкопками в період горбачовської перебудови (1989 р.) встановлено, що катами цих жертв були енкаведисти.

Висновок? Нова українська влада повинна рішуче відмежуватися од ідеологем сталінщини, хоч би як репетували у парламенті комуністи.

В Іспанії, у мальовничій долині, за наказом генерала Франко поховані на спільному цвинтарі франкісти і республіканці, непримиренні під час громадянської війни. Тут же — і його прах. Біля поховань — стела з написом, що єднає усіх: «Вони любили Батьківщину».

Ми ж і досі вичікуємо. Чого? Доки вимруть останні комуністи?

За даними соцопитування, кожен четвертий українець — за визнання боротьби ОУН—УПА на державному рівні, кожен третій — іще не визначився. Це свідчить, що наші громадяни в цілому мало поінформовані про визвольні змагання українців. А генерал де Голль іще 1944 р. дивувався героїзму упівців: «Якби я мав таку армію, яку має ОУН, то німецький чобіт не топтав би французькі землі».

Конче потрібно створити умови для наукового осмислення подій Другої світової війни, відкрити архіви КПРС і КДБ. І тоді постануть кричущі факти знущань енкаведистів, загони яких часто вдавалися до провокацій: перевдягалися і під виглядом повстанців катували патріотично налаштованих людей. Не дивно, що західняки, пізнаючи гірку правду, вимушені були братися за зброю і чинити запеклий опір, утікаючи в ліси. На відміну од УПА, роль Радянської армії залежно від обставин мінялася, хоча повсякчас солдати були знаряддям агресії московсько-комуністичного режиму.

Отож вояків ОУН—УПА, як на мене, не слід прирівнювати до ветеранів війни. Їх необхідно визнати учасниками національно-визвольної війни. Їхні сотні, чоти, рої, на думку колишнього політв’язня, письменника з Одеси Олекси Різникова, були прямим продовженням бойових традицій козаків: «Вони відродили Українську Армію 1917—1921 рр., продовжували справедливу боротьбу за визволення України» (книга «Окупація», 2005).

Лише історична правда зможе переконати багатьох недовірків, зазомбованих міфами сталінсько-брежнєвських історіографів, тих, хто вагається, і спонукати до порозуміння. А ветерани ОУН—УПА підуть на примирення з ветеранами війни, які обстоюють незалежність України. Ми не повинні передати у спадок молоді і цю задавнену проблему.